Нам не нужны слова, а нужны действия. Что говорят матери и жены защитников с “Азовстали”

Нам не нужны слова, а нужны действия. Что говорят матери и жены защитников с “Азовстали”

Нам не нужны слова, а нужны действия. Что говорят матери и жены защитников с “Азовстали”

“Все добре”. “Все нормально”. Такі телефонні повідомлення зазвичай раз на кілька днів отримують родичі українських бійців, які заблоковані на заводі “Азовсталь” у Маріуполі.

Вони намагаються якось заспокоїти близьких.

“Все нормально” – це перебувати під постійними ворожими обстрілами з повітря та моря. Практично без ліків і без запасів їжі та води.

Коли рахунок іде не на тижні, а на дні.

“Мій чоловік сказав: “Я давав присягу, я не кину пацанів”, – каже дружина одного з українських воїнів, які зараз на “Азовсталі”.

Українська правда поговорила з їхніми рідними. Саме сьогодні, коли полк “Азов” відзначає 8 років із дня створення.

Далі – пряма мова рідних героїв.
Святослав Сірий, 26 років, військовослужбовець полку “Азов”

Мати Дана Лабінська: Готова пішки йти в Маріуполь, щоби бути разом із нашими дітьми.

Мій син третій рік перебуває на контрактній службі у полку “Азов”. До того Святослав закінчив філософський факультет Львівського національного університету. Спеціальність “Психологія”. Потім вирішив віддати борг батьківщині. З того часу він знаходився у Маріуполі на базі Юр’ївка в “Азові”.

За кілька днів після 24-го лютого він написав, що за перші тридцять годин війни йому вдалося подрімати 50 хвилин у повній екіпіровці на ящику зі снарядів.

За весь цей час у нас був лише один коротенький дзвінок і ще переписувалися кілька разів.

Зі зв’язком у них дуже погано зараз. Кожен військовий, який зараз на “Азовсталі”, має один канал зв’язку. У Святослава це наречена. Вони мають одружитися цього року, і тому його обов’язково потрібно визволяти. Іноді хтось з його друзів-військових писав від його імені, що у Свята все добре.

Кілька днів тому нам вдалося з ним трохи попереписуватися. Якось стало легше, хоч можеш словами підтримати. Саме тоді у нас була повітряна тривога, ракетний обстріл, і ми сфотографувалися у ванній кімнаті всі разом – його брати, сестра та я. Це йому трохи підняло дух і настрій.

Зараз він поранений. Не знаю, наскільки серйозно, бо вони подробиць не розповідають. Знаю, що у нього осколкове поранення ніг, але ходити він може. Здається, це поранення він отримав ще тоді, коли забирали наших з “Азовмашу”, він ішов у першій ударній групі, ця операція була успішною. Він взагалі дуже пишався тим, як наші там воювали. Допоки їх не видавили на “Азовсталь”.

Він каже, що кульгає, осколки в нього не виймали. Заживляють рани як можуть. Каже, що рани в нього сухі. Зрозуміло, що в них немає ані інструментів, ані потрібних медикаментів. Ми їм радимо до кип’яченої води додавати листочки кропиви або кульбабки, але він каже, що там навкруги пустка – нічого живого немає, все вигоріло під постійними обстрілами.

Святослав також розповідав, що потрапив у цьому шпиталі під бомбардування, й осколком йому зачепило обличчя, також прилетіло по ногах. І на той час це вже була його п’ята контузія з початку війни. З його слів знаю, що там є серйозно поранені – з внутрішніми травмами, з ампутованими ногами.

Їдять вони раз на день. Він сказав, що відчуття голоду в нього не закінчується. Я йому нагадувала поради з книги про концентраційні табори австрійського психотерапевта Віктора Франкла. Той писав, що потрібно ділити добову порцію їжі на чотири рази. І що потрібно їсти рідкі страви, щоб було відчуття об’єму. Що має бути в гармонії фізична та емоційна системи, і тоді організм зможе все це витримати.

Лише уявіть, що в 21-му сторіччі він користується порадами психотерапевта, який пережив фашистський табір. І все, що зараз відбувається на “Азовсталі” – це такий самий рашистський концентраційний табір, в якому усі наші чоловіки та сини.

Це полювання на людей, які зараз перебувають під постійними обстрілами.

Я сподіваюсь, що наша влада робить усе можливе, щоб їх врятувати. У гуманітарний коридор від росіян я не вірю, у мене немає жодної довіри до їхніх слів.

Я готова пішки йти в Маріуполь, щоби бути разом із нашими дітьми.

Дружина Мар’яна: Чому ми маємо ще просити, аби наших хлопців забрали?

Ми зі Львова, мій чоловік завжди займався політичною діяльністю. Він навіть був у Нацкорпусі Білецького, потім пішов в “Азов” і там вже два роки.

Як почалася війна, ми підтримували зв’язок. Але 2-го березня туди, де вони були, прилетіла ракета й згоріли всі речі: телефони, комп’ютери, гроші, документи. Через це ми підтримували донедавна зв’язок через побратимів.

Свят інколи виходив на зв’язок, писав мені: “Все добре”, а потім пропадав на кілька тижнів – було “весело”. Зараз він десь знайшов телефон, і можемо хоч інколи переписуватися.

Щодо ситуації на “Азовсталі” – я взагалі в шоці. 71 день ніхто нічого не робить! Я хочу звернутися до влади з питанням: чому ми маємо ще просити, аби наших хлопців забрали? Мені здається, що вони зробили все можливе.

Це треба зробити максимально швидко, аби їх забрали.

Там немає що їсти, кожного дня вмирають хлопці, з якими жив Святослав. Ви собі не уявляєте…

Щоб ви розуміли, вони їдять банку консерви на п’ятьох людей зранку, а ввечері по ложці каші з пліснявою. Побратими мого чоловіка шукають щось в руїнах, щоб знайти хоч щось поїсти, це ж завод і рослин немає – і приносять Святославу.

Свят зараз поранений, він у госпіталі на “Азовсталі”. У тому госпіталі люди гниють… У нього поранення ніг осколкове – йому дуже пощастило, що раніше були ще антибіотики, і він їх пропив.

Зараз там немає ніяких медикаментів, немає знеболюючих. У Свята дев’ять дірок, він лежить і терпить. Так само є його побратим з дуже тяжким пораненням, який поруч лежить… Я навіть не знаю, як сказати…

Він попросив мене зв’язатися з його батьками, і я передавала батькам через когось там, що син їх любить. І ти не знаєш, чи син їх ще колись побачить. Це просто… (робить паузу).

Мене вже задовбало цю довбану владу просити, щоб вони щось зробили. Що просити? 71 день!

Дмитро, 32 роки, прикордонник Маріупольського загону морської охорони

Дружина Анна: На Великдень бомбили, як ніколи за два місяці.

Я з Донецька, чоловік із Житомира. Влітку 2015-го року Діма служив на Одещині, я до нього переїхала, і ми одружилися.

Потім його перевели до Маріуполя. Тут у нас народилася донька – 12-го лютого 2022-го їй виповнилося 4 роки.

О 2-ій ночі 24-го лютого Діму викликали на службу. О 5.40 він мені написав: “Збирайтеся та їдьте”. Ми за 20 хвилин зібралися, взяли документи та в чому були поїхали. Десь далеко на лівому березі міста вже лунали вибухи. Дитині я сказала, що це грім.

Ми поїхали з Маріуполя до Черкас. Там живе мати чоловіка. Дочка спочатку думала, що ми приїхали у відпустку до бабусі. Потім почала питати: “А де тато?”, “Чому тато так довго з роботи не приходить?”.

Дмитро й Анна

Я їй пояснюю, що прийшли злі дядьки, тато бореться з ними. “А чому злі дядьки прийшли?” – запитує вона. Я не знаю, що їй відповісти на це запитання.

Останнім часом вона стала ночами прокидатися і плакати. Весь час малює сім’ю. Коли йдемо гуляти до парку, каже: “Тато зі мною на таких машинках катався”.

До 1-го березня, коли ще був мобільний зв’язок, я могла спілкуватися з чоловіком. Потім зв’язок зник. Іноді з різних номерів пишуть хлопці, які зараз там із ним: “Діма живий. Все нормально”. Буває, що він сам пише раз на 2-3 дні. Так ми й живемо – від одного SMS до іншого.

Діма пише, що ніякого режиму тиші немає – постійно бомбардують із літаків, обстрілюють із моря. На Великдень бомбили, як ніколи за два місяці. Провізії майже не залишилося, вода в дуже обмеженій кількості, намагаються заощаджувати по максимуму.

У дні, коли евакуювали цивільних, було більш-менш тихо, але щойно вийшла остання людина, знову почалося те саме.

Вони розуміють, що прорвати блокаду наразі неможливо. Сподіваються на те, що зможуть евакуювати з “Азовсталі” і цивільних, і військовий гарнізон за підтримки третьої країни. Після того, що було в Іловайську та Дебальцевому, довіряти Росії неможливо.

Варіант полону не розглядають взагалі. Мій чоловік сказав: “Я давав присягу, я не кину пацанів”.

Мені лишається тільки сподіватися і вірити. Молюсь всім богам. Допомагає триматись дитина. Коли донька Оленка народилася, я обіцяла, що вона ніколи не дізнається, що таке війна.

І Дімі завжди говорила: раптом що, буду поруч, подавати набої.

Але так сталося, що я мала рятувати дитину.

14-го травня у Діми день народження – йому виповниться 33.

Читайте також: “Жінкам обіцяли надіслати голови чоловіків.” Історії тих, хто вирвався з “Азовсталі”
Боєць “Азову” (на прохання дружини не розголошуємо ім’я з міркувань безпеки)

Наталія Зарицька, дружина бійця “Азову”: Він мені склав рукописного листа на 15 сторінок, останнього, про всяк випадок.

Ми з моїм чоловіком вже понад три роки разом щодня. Він – військовий зі строкової служби, служив у морській піхоті та три роки і два місяці тому підписав контракт на службу в полку “Азов”.

У нас все починалося з дружби, а потім переросло в кохання. На свій день народження він вийшов на зв’язок і зробив мені пропозицію, від якої я не змогла відмовитись. І 17-го квітня 2022-го командир військової частини склав акт, нас одруживши.

Наталія Зарицька

“Крайній” раз я була в Маріуполі на День закоханих у лютому. Поверталася від нього і, сідаючи в поїзд, чула вибухи з околиць міста. Він посадив мене в поїзд, поцілував і сказав: “Коли ж ми тепер побачимось?”. У мене було в планах ще в березні поїхати, бо вихідні на роботі, але не склалося.

Відтоді, як ми вирішили бути разом, він спеціально перевівся в Маріуполь із Юр’ївки, де була база “Азова”. Він міг до мене приїжджати. Не складалося, тому що постійно був тривожний стан, але у мене була змога їздити до нього.

Війна застала його в Маріуполі. Він вранці мені написав. Ми з ним читаємо багато книжок. Одна з них була “Диво п’ятої ранку”. І ми почали прокидатися о п’ятій ранку. Ось о п’ятій з чимось він мені написав: “Мала, війна!”.

В останній раз, коли був зв’язок, він мені склав рукописного прощального листа на 15 сторінок, останнього, про всяк випадок. Він його писав протягом трьох тижнів. Але сказав читати через три місяці, якщо не буде зв’язку з ним.

Перефотографував і надіслав мені. То я фотографії ці бачила, але не перечитувала. Останню сторінку тільки прочитала. Там було мало написано на останній сторінці.

Наталя з чоловіком

У нас така традиція з ним, що ми щодня один одному писали в Телеграмі. І навіть коли немає зв’язку, я все одно йому туди в пекло шлю ці короткі повідомлення. Іноді й довгі повідомлення. І коли з’являється зв’язок, мені вивантажує двісті повідомлень, йому відповідно десь так само. І ми принаймні можемо перечитати, що відбувалося за ці дні на фронті.

Ось так ми спілкуємось. Останні повідомлення від нього були 22-го квітня.

З тих повідомлень я не знаю, яким числом вони датовані, тому що, коли з’являється зв’язок, вони одним часом провантажуються. Він писав: “Були сподівання, що до нас йдуть бригади на допомогу, а, виявляється, вони не до нас йшли, а навпаки віддалялися”.

Зараз успішно пройшла евакуація понад ста цивільних осіб. Тобто вже є позитивна практика евакуації. Спершу треба жінок, дітей, людей похилого віку вивезти. Далі поранених, загиблих. І далі вже бійців наших евакуювати.

Я підтримую думку командира 36-ої бригади морпіхів і також командування “Азову”, що може бути застосована процедура екстракції. Коли наших бійців просто вивезуть на територію третьої країни, і, приміром, Туреччина може гарантувати їхню безпеку й надалі вони не братимуть участь у військових діях. Це було б порятунком.

Олександр, 35 років, військовослужбовець полку “Азов”

Мати Олена: Вони нам пишуть повідомлення: “Україну нікому не здамо”

Ми родом з Краматорська. Мій син професійний футболіст, колись навчався у Маріуполі у спортивній школі. Тому, мабуть, і пішов захищати Маріуполь.

Останні два роки він був у Нацкорпусі. Має сім’ю, є двоє донечок. Друга дівчинка народилася 20-го січня цього року. За великим рахунком, він доньки й не бачив, за місяць поїхав і все… (плаче).

З першого дня війни вони поїхали на Маріуполь, зараз там – на “Азовсталі”.

Дома діточки чекають, ми, мами, чекаємо. Ситуація дуже складна, надзвичайно складна. Треба рятувати наших хлопців. Ми все читаємо, бачимо тільки слова… Може, до дій треба переходити? Ми так всі думаємо.

Зв’язок у нас буває дуже-дуже рідко. Раз на тиждень хлопці можуть відправити нам якесь повідомлення. Телефоном не можемо спілкуватися, зв’язку немає. Хтось один присилає SMS-ку, а потім між собою мами і дружини передзвонюються, що прийшло повідомлення. Отак ми й живемо. Одне одного підтримуємо.

Я зараз у Львові, ми брали участь в акціях на підтримку полку “Азов”. Так само були тут на телебаченні й просили, аби помогли нашим хлопцям і мирним мешканцям.

Ми думаємо, що наші хлопці – найсильніші, відчайдушні і, мабуть, найбільше люблять Україну (плаче). Якби не любили, то в таких умовах вони б не воювали. Це просто жах…

Вони ж нам нічого не кажуть, не говорять, як вони насправді. Коли дзвонять нам, або пишуть повідомлення, лише кажуть: “Все добре” і “Все буде Україна”, “Україну нікому не здамо” (плаче).
Антон, морський піхотинець, 36 окрема бригада

Дружина Анна, також військова: Час іде не на тижні, він іде на дні.

Ми разом 11 років, у нас четверо дітей. Антон – хоробрий і відважний, він вихідець з Криму, і він стоятиме до кінця. До останньої краплі крові.

24-го лютого ми були в Маріуполі на завданні. Ще вночі нас почали сильно накривати, і я отримала контузію – командир роти наполіг, щоб я виїхала в госпіталь. Так, коли було припинення вогню, мене вивезли в Маріуполь, звідти на Запоріжжя, а потім на Дніпро.

15-го березня я говорила з чоловіком, він тоді був поранений і лежав у маріупольському госпіталі. Потім госпіталь розбомбили, і його встигли евакуювати на завод Ілліча. Наступного разу ми говорили через місяць, 13-го квітня, під час їхнього прориву на “Азовсталь”.

Там дуже багато поранених: нацгвардійці, азовці, морські піхотинці, ТРО, поліція. Тобто всі підрозділи, які прийшли на підкріплення або на той час були в Маріуполі.

Їх можна врятувати, застосувавши процедуру екстракції – залучити третю сторону. Це може бути Іспанія, Туреччина, бо в них є доступ до Чорного моря, до Азовського моря. Вони можуть їх звідти забрати кораблями, якщо домовляться з Путіним. Але наш президент має на цьому наполягти.

Час іде не на тижні, він іде на дні. Обстріли не закінчуються.

Президент Зеленський, Верещук мають докласти максимум зусиль, щоб вирішити це питання в найближчі дні. Також Арестович не має права заявляти, що в наших військових є їжа, вода і боєприпаси на місяць.

Якщо наші хлопці не повернуться додому живими, ми докладемо максимум зусиль, щоб помножити рейтинги влади на нуль.
Назар Очеретний, морський піхотинець, 36 окрема бригада

Дружина Галина Очеретна: Вони ніколи не здадуться

Ми разом з 2013-го року. У нас син, якому майже вісім. Живемо в Миколаєві.

У Маріуполі Назар був з 8-го січня, у нього якраз була ротація. З перших днів він дуже рідко виходив на зв’язок, бо постійно перебував у підвалах із цивільними – він бойовий медик. Тобто взагалі він військовий, але минулого року їздив у “Десну” (військова частина на Чернігівщині – УП) і там вивчився на медика.

На пальцях можна порахувати ті рази, коли ми спілкувалися особисто. Зазвичай інформацію передавали через дівчат-зв’язківців.

Після підвалів його кинули на швидку по місту, бо не вистачало людей – і тоді він зміг мені написати в Телеграмі. Останнє повідомлення прийшло 3-го квітня. Він написав, щоб ми збиралися і виїжджали з Миколаєва за кордон.

Але будь-яка жінка вам скаже, що зазвичай усі листування з нашими це “Усе добре, живий”. Вони кажуть за себе і за тих, про кого знають, а ми вже між дівчатами собі передаємо.

Ці хлопці… вони горою стоять один за одного, розумієте? У минулі роки, коли гинули їхні побратими, вони завжди допомагали їхнім сім’ям. Усе б віддали.

Вони ніколи не здадуться, ніколи. Вони боролися й боротимуться до останнього, навіть ціною власного життя. У Назара на момент поїздки в Маріуполь уже було 9 контузій.

Там уже помер мій кум, дуже багато моїх знайомих і друзів… і їх уже не повернути. Ця війна забрала в нас дуже багато. Занадто багато.
Євгеній, морський піхотинець, 36 окрема бригада

Дружина Юлія Дзись: У них немає вибору, є тільки надія на нашу владу та партнерів

З 2014-го року Євгеній захищає нашу країну в Маріуполі. Він 8 років на війні, бачив дуже багато. Але те, що відбувається на “Азовсталі”, відрізняється від усього, що раніше вважалося жахливим.

Зв’язок з ним був до 2-го травня. Він рідко телефонував, але часто відписував. Спочатку обстановка була стабільна, вони стояли не в самому Маріуполі, а на кордоні – захищали місто. Але в якийсь день усе змінилося до критичного стану.

Юлія Дзись

За весь час мій Женя жодного разу не поскаржився, що йому там важко. Це настільки сильна людина… але мені від цього ще гірше, бо він тримається, щоб мене не засмутити. Оберігає від поганих новин.

І в цьому жаху ми живемо два місяці – коли кожен день з’являються нові поранені, й не можна навіть відступити. Коли немає вибору, і є тільки надія на нашу владу та партнерів.

Ми вже три акції зробили в Києві. Ми ходили до Офісу президента, до нас вийшов представник від влади, не знаю, хто він, непублічна людина – він зміг тільки записати наші прохання і передати контакти.

Також є петиція, адресована державам, що мають флот. Вона пропонує організувати евакуацію військових і цивільних через Азовське море. Це дуже важливо, бо люди думають, що все залежить лише від переговорів. До того ж, ми не знаємо, чи справді на переговорах стільки говорять про Маріуполь, скільки нам кажуть.

Поки ми з жінками не почали кричати про Маріуполь, про нього ніхто не говорив. А зараз вони повністю заблоковані. Вони помирають від того, що в них відгнивають кінцівки. У них близько 600 поранених – а не 40, як заявила Ірина Верещук.

Антон, боєць батальйону “Азов”

Дружина Лізавета Крамінська: Якщо хлопці там залишаться назавжди, ми втратимо найкращих синів цієї країни.

Ми разом з 2015-го року, живемо і працюємо в Маріуполі, я сама – маріуполька.

Ми знали, що війна станеться, і от 24-го лютого чоловік подзвонив і сказав, що треба виїжджати. Коли з’явився стабільний зв’язок, Антон розказав, що навіть вони не очікували такого розвитку подій – одночасна робота авіації, артилерії, ще й з моря стріляють.

Проблема ще була в тому, що в місті було дуже багато цивільних – хлопці не почували себе вільно. 24-го лютого я подзвонила всім знайомим, попросила їх виїхати, але ніхто цього не зробив. Усі залишилися і потрапили в капкан.

Зараз мій Антон поранений. Для обробки ран залишився тільки один вид антисептику – “Бетадин”. Антибіотиків уже нема. Їдять вони один раз на день, питної води немає.

Родина Крамінських

Варіантів виходу два – військова деблокада та дипломатична. Я думаю, що це цілком реально, якщо всі сильні цього світу зберуться і приведуть до тями цього карлика.

Я не дуже розділяю позицію, коли всі сварять у соцмережах президента, Арахамію, Подоляка – я справді думаю, що вони максимально докладають зусиль.

Питання в іншому: як це могло статися? Херсон, потім Мелітополь, потім Бердянск, але від Бердянська до Маріуполя ще 100 кілометрів – як вони туди дійшли? Чому їх ніхто не зупиняв?

Я дуже пишаюся своїм чоловіком, його друзями. Ті хлопці, яких уже немає… це найкращі люди на планеті.

Хочеться вірити, що влада розуміє, що, якщо хлопці там залишаться назавжди… ми втратимо найкращих синів цієї країни.

https://news-nn.com/